Натан Щаранський про свою книгу «Не злякаюся зла»: «Я буквально фізично вийняв із себе 9 років радянської тюрми»
- Фронезис
- 5 днів тому
- Читати 15 хв
Попри те, що весь світ, здавалося, навалився на Натана й Авіталь Щаранських, і попри їхні відчайдушні спроби нарешті почати звичайне сімейне життя, щоранку Натан сідав за стіл і принаймні три години на день записував свої спогади про 9-річне ув'язнення в радянських в'язницях.
29-річного єврея родом з Донецька, одного з найвідоміших радянських дисидентів, заарештували за так звану «зраду батьківщини». Він боровся за право євреїв виїхати з Радянського союзу до Ізраїлю. А одним із методів його боротьби було спілкування з іноземною пресою. У в'язниці Щаранський часто задавав собі питання: навіщо КДБ витрачає стільки сил і коштів на придушення кожного інакодумця? Кремлівська влада поводилася так, ніби навіть один дисидент несе в собі смертельну небезпеку для всієї системи.
Участь у його звільненні брав особисто президент США Рональд Рейган. Свою книгу Щаранський почав писати відразу після того, як вийшов на свободу в 1986 році. Навіть трохи дивно, що його мемуари, які вперше були видані англійською мовою, досі не публікувалися українською. І ось, нарешті, через майже 40 років, ця несправедливість виправлена: київське видавництво «Фронезис» видало книгу Натана Щаранського «Не злякаюся зла» в українському перекладі.
При цьому для українців вона зараз набагато актуальніша, ніж могла бути будь-коли раніше, адже це практична інструкція, як залишатися вільною людиною – з ясним розумом і навіть неймовірним почуттям гумору – коли тебе атакує зло і коли ти потрапляєш в його руки. Книга повертається до свого початкового призначення – допомагати людям у боротьбі.
Сьогодні Натан Щаранський є одним з найбільших друзів України в Ізраїлі. З нагоди презентації книги ми записали з ним ексклюзивне інтерв'ю.
«МЕТА НЕ В ТОМУ, ЩОБ ВИЖИТИ ЗА БУДЬ-ЯКУ ЦІНУ»
Як думаєте, кому в Україні ваша книга зараз може допомогти найбільше? Кому порадили б її прочитати?
Я не можу не думати про тих українських солдатів, які опинилися в російському полоні. Про тих, хто захищав Маріуполь і пройшов дуже жорстокий, важкий полон.
Книга може допомогти людям, які готують себе до боротьби з тоталітарними режимами, де внутрішня свобода людини – це ворог режиму.
При цьому щиро бажаю українцям, щоб ця книга не знадобилася для внутрішнього використання. Сподіваюся, Україна навіть у цих важких воєнних умовах залишиться вільною країною, яка не намагається придушити свободу людини.
Насправді бажав би Україні, щоб було якомога менше людей, яким ця книга стала б у нагоді, щоб її було цікаво читати просто як історію про минуле. Але сьогодні вона, на жаль, знову стала дуже актуальною.
Чи могли собі уявити таке тоді, у 80-90-х роках?
У дев'яностих я став міністром в Ізраїлі і мені навіть випала честь приїжджати для підписання першого договору про торгівлю між нашими країнами. Я радів, що Україна, як і всі інші народи в колишньому Радянському союзі, стала вільною.
Пам'ятаю, під час одного дуже короткого офіційного візиту до Києва я спеціально виділив пів дня і полетів до рідного Донецька, щоб подивитися на місто, порадіти за нього. Це був 1997 або 98-й рік.
Уявити собі тоді, що рідний Донбас, в якому я виріс, стане центром такої важкої боротьби з російським імперіалізмом і що вся Україна перетвориться на центр такої боротьби, я не міг. Те, що відбувається зараз у Києві, Харкові, моїй Одесі та інших містах, – дуже боляче.
Тому ні, не міг уявити, чесно вам скажу.
Чим, на вашу думку, нинішня російська ФСБ відрізняється від радянського КДБ, з яким вам довелося мати справу?
Це приблизно того ж роду насильство і система придушення свободи.
Але тоді, в той конкретний момент, для політв'язнів мого типу була можливість боротися через громадську думку Заходу. Радянському союзу страшенно потрібна була економічна торгівля. І були західні лідери, особливо президент США Рональд Рейган, які зрозуміли, що треба пов'язати ці дві речі – права людини і економічні інтереси.
Коли мені цілий рік не давали написати один лист моїй матері і дружині, і я змушений був оголосити голодування на 130 днів, то я переміг тільки тому, що весь світ стояв на вухах.
Сьогодні Путін вже настільки зіпсував свої відносини із Заходом, що це ускладнює таку боротьбу. Захід готує 18-й пакет санкцій, і можна сперечатися, чи достатньо вони ефективні. Але не можна сперечатися з тим, що Путін, коли мучить українських політв'язнів, не надто багато думає про західну громадську думку.
Яка тоді, на вашу думку, може бути управа на дії Росії, яка вже не приховує свого жахливого ставлення до полонених, до політичних в'язнів? З вашої книги зрозуміло, що особисто до вас не застосовували фізичну силу як таку. Вони боялися. А в Україну нещодавно повернули тіло журналістки Вікторії Рощиної без частини органів, і катують сотні інших в'язнів.
Про вбивство Вікторії Рощиної вийшла дуже сильна стаття в The Washington Post. Свого часу Радянський союз робив багато, щоб таких статей не допустити. Саме тому політв'язнів на зразок мене – щодо яких була потенційна можливість, що Захід про все дізнається – дійсно не катували. Мене довго тримали в карцері, аж до втрати свідомості. 405 днів. І це теж свого роду тортури. Але ось так цинічно, примітивно, як терористи ХАМАСу, яким все абсолютно байдуже... Так, вони поводяться як група терористів або злочинців, які хочуть всіх залякати. Вони дозволяють собі таку поведінку, тому що відчувають: вільний світ недостатньо мобілізований, щоб протистояти їм.
Я хотів би бачити, щоб після статті про Вікторію Рощину весь вільний світ не просто обговорював черговий пакет санкцій, а повністю ізолював Росію. Вільний світ не може мати контактів з країною, яка поводиться, як дика терористична група. Світ ще не зайняв достатньо однозначну позицію, що з такими країнами ми не можемо мати нічого спільного.
Обговорювати, наскільки зменшити використання газу, – це не той рівень реакції. Треба зробити їх ізгоями. Можливо, війна закінчиться не сьогодні, так завтра, я не знаю. Але в будь-якому випадку не повинно бути жодних ілюзій щодо свавілля, яке існує в рамках цього режиму в Росії.
Які поради ви могли б дати нинішнім українським в'язням Кремля або людям, які, на жаль, ще можуть ними стати? Як витримати все це?
Дуже важливо весь час пам'ятати: ви там не просто тому, що ось така жахлива доля і що вам дуже не пощастило. Ви там тому, що існує боротьба добра зі злом, і особисто від вас залежить, чи переможе добро в цьому світі. Це суто внутрішнє відчуття значущості цієї боротьби. Ви там не випадково. Кожен день, коли ви вистояли, коли ви залишаєтеся внутрішньо незалежними від цього зла, - це ще один день перемоги. Немає іншої можливості перемогти добру.
Зі свого особистого прикладу можу сказати: ваша мета - не в тому, щоб вижити за будь-яку ціну, а в тому, щоб зберегти свою незалежність від сил зла і тим самим допомагати добру.
Звичайно, дуже важливо відчувати і бути впевненим, що твоя країна теж не припиняє цю боротьбу.
Бути людині морально зламаною чи ні, сильно залежить від двох речей: чи відчуває вона себе частиною великої спільної боротьби і чи впевнена вона внутрішньо, що її народ її не покине, скільки б це не потребувало сил. Це дуже важливо тримати в собі, адже в тюрмі ти нічого не знаєш. Тебе переконують, що все скінчилося. Але ти повинен переконувати себе ось у цих двох речах.
Звичайно, добре, щоб це дійсно так і було – щоб країна не припиняла своїх зусиль.
А що ви можете сказати людям, які, перебуваючи у в'язниці, йдуть на співпрацю з ФСБ, яка за таку співпрацю обіцяє, наприклад, скорочення терміну. Вам же теж надходили такі пропозиції. Чим небезпечно йти на їхні умови?
Мені не тільки обіцяли. Мені вже навіть американці пояснювали: ось, мовляв, ми домовилися з радянською владою, що ви напишете певне прохання і вас звільнять.
Але, по-перше, КДБ не можна вірити – вони завжди вас обдурять. По-друге, вам же потім з цим жити все життя. Зараз вам страшенно важко, вас катують, але ви знаєте, що ви на стороні добра. Коли ви йдете на угоду з ними, то перетворюєтеся на поплічника цього зла. Ви вже ніколи не будете відчувати себе вільною людиною. Ви будете відчувати себе зламаним. Повірте, я це знаю на прикладі дуже багатьох, хто через це пройшов і вийшов на свободу. Неважливо, живуть вони на Заході чи в Ізраїлі. Ті, хто одного разу був зламаний, психічно залишається інвалідом на все життя.
І, по-третє, треба розуміти: будь-яка співпраця з КДБ-ФСБ розслабляє всіх нас. Цією співпрацею ви ламаєте не тільки своє життя - ви підриваєте боротьбу, яку вели ви і ваші соратники.
«В УМОВАХ ТЮРМИ І САМОТНОСТІ МІСТИКА СТАЄ РЕАЛЬНІСТЮ»
Перейдімо до світлого і доброго - вашої дружини Авіталь. Неможливо не захоплюватися тим, як вона за вас боролася. Як її підтримка допомагала вам пережити всі ті дев'ять років?
Сказати, що допомагала, – дуже слабке слово. Я немовби жив разом з нею. Наступного дня після нашої хупи (церемонія одруження – авт.) ми попрощалися в аеропорту в надії, що зустрінемося через декілька місяців. А зустрілися через 12 років в аеропорту в Німеччині, куди мене привезли прямо з в'язниці. Усі ці роки кожен з нас жив за іншого. У мене була внутрішня впевненість, що моя Авіталь не припиняє боротьбу ні на хвилину.
У в'язниці я отримав від неї тільки два листи. Вона писала двічі на тиждень, а мені доставили лише два листи за дев'ять років. Від мами отримав більше. Також були два особисті побачення з мамою, і вона розповідала мені про Авіталь. Але, тим не менш, це була тисячна частка того, що Авіталь зробила. Вона мобілізувала весь світ. Рейган, Тетчер, Міттеран – усі працювали в її групі. Вона всіма керувала.
Коли я з нею розлучався в аеропорту, це була дуже скромна, тиха жінка (до речі, такою вона і залишилася, говорить дуже тихим голосом), англійською взагалі не розмовляла, на івриті знала 100-200 слів. А коли я зустрів її через 12 років, вона вже виводила 100-тисячні демонстрації та зустрічалася зі світовими лідерами.
З моменту, як ми зустрілися і почали разом боротися, було повне внутрішнє переконання в тому, що я можу повністю покластися на неї, а вона - на мене. В'язниця - це хороший спосіб вести внутрішні бесіди з Господом Богом і з людьми, з якими ти близький.
А що з її дій вразило вас найбільше? Що для вас стало вау-ефектом? Чого від неї не очікували?
Як не дивно, це маленькі деталі. Хоча які вони маленькі?... Їй завжди було незручно підвищити голос. І раптом вона дізнається, що я починаю безстрокове голодування. Я передав це повідомлення складним шляхом азбукою Морзе через одного з ув'язнених, який виходив на волю. Таким чином, в день початку голодування, коли КДБ в Москві ще нічого не знало про початок голодування, Авіталь вже провела пресконференцію в Нью-Йорку.
І тут же починається боротьба проти часу. Авіталь дізнається, що через декілька днів якась важлива радянська делегація буде в Британії. Вона дзвонить до начальника канцелярії прем'єр-міністерки Маргарет Тетчер і каже: треба терміново зустрітися з пані Тетчер до того, як вона зустрінеться з радянською делегацією.
Керівник канцелярії після невеликої паузи починає на неї кричати: «Що ви собі думаєте? Друга година ночі (перебуваючи в Америці, про різницю в часі вона не подумала)! Ви дзвоните о другій ночі і вимагаєте зустрічі з прем'єр-міністром! Ви розумієте, що лідери держав місяцями чекають на такі зустрічі?! За кого ви себе маєте? Ви що - думаєте, що навколо вас крутиться світ?».
І ця тиха дівчинка каже йому: «Так, я думаю, що навколо боротьби за мого чоловіка крутиться світ. Ви – єврей – можливо, ви були поставлені Господом Богом на це місце саме для того, щоб зараз допомогти мені і моєму чоловікові. Тому що від цієї боротьби залежить доля сотень тисяч або навіть мільйонів євреїв. А також майбутнє вільного світу».
І каже йому: все, завтра приїжджаю.
І що ви думаєте? Наступного дня в аеропорту на неї чекає великий лімузин, який під'їхав прямісінько до трапа літака. Ця людина сидить там, просить вибачення від імені прем'єр-міністерки і везе її прямо до Маргарет Тетчер.
Це були такі речі, які важко собі уявити і повірити, що таке буває. Як у кіно. Але її внутрішня переконаність і правда, яка стояла за цим, а також підтримка величезної кількості людей, наділили Авіталь якоюсь абсолютно надзвичайною силою.
Я, чесно кажучи, ніколи не міг уявити, що її голос стане таким сильним, а її вплив таким великим.
Коли мене звільнили, то мені залишалося лише пожинати плоди її роботи, адже ми продовжували боротьбу. Коли Горбачов приїхав до Америки, там його зустріли 250 тисяч євреїв з вимогою відкрити «залізну завісу». Мені довелося кілька місяців організовувати це все, зустрічатися з представниками організацій, громад, конгресменами, але вже було набагато легше, тому що Авіталь протоптала цю дорогу.
В Україні зараз дуже багато жінок борються за звільнення своїх чоловіків, синів або братів, які опинилися в російському полоні. Що б ви могли їм порадити?
Треба любити і вірити в будь-якому випадку. А, по-друге, боротися. Я вважаю, що уряд повинен допомагати їм зустрічатися з керівниками жіночих організацій на Заході. Коли Конгрес США або Європарламент починають свої сесії раз на кілька місяців, ці жінки теж повинні бути там.
Та стаття про тортури Вікторії Рощиної повинна лежати на столі кожного політика в Америці. Вони повинні приходити з портретами своїх чоловіків або дочок (що ще страшніше) і розповідати про те, що з ними робить Росія. Вони повинні задавати питання: для чого існують всі ці організації з прав людини, якщо вони не мобілізовані?
Вони повинні розуміти, що є важливою частиною політичної боротьби, і боротися за громадську думку світу.
Звичайно, український уряд та інші організації повинні їм допомагати навіть у суто технічних питаннях. Хтось повинен оплачувати їхні квитки до Америки або Європи. Все-таки є чимало людей в Україні або навколо України, які готові допомагати. На це не треба жаліти жодних коштів.
Скажіть, а як сам процес написання книги допоміг вам психологічно пережити досвід ув'язнення? Чи справді перенесення всього пережитого на папір має терапевтичний ефект?
Я не випадково дуже докладно описую весь психологічний процес: ось мене звинуватили, ось мені кажуть, що мене розстріляють... Я повинен був психологічно звикнути до цього, перебудуватися і знайти способи спротиву. Все-таки півтора року допитів...
Уже коли я звільнився, у мене з'явилася мета поділитися цим не просто з одним або двома співкамерниками, але з усіма тими, кому ще доведеться пройти через подібний досвід.
Але виявилося, що дуже важливо було ще й витягнути з себе все це. Мені треба було почати нормальне життя, будувати сім'ю, займатися громадською діяльністю. А це складно, якщо ти все ще живеш дев'ятирічним досвідом ув'язнення. Я буквально фізично вийняв із себе та своєї пам'яті дев'ять років радянської тюрми, з одного боку, щоб допомогти іншим, а з іншого, щоб звільнитися самому.
Сьогодні, перечитуючи цю книгу, я вже не зміг би згадати всі ці допити і діалоги. Але в той час я тільки ними і жив. Прокручував в голові кожне слово: чи правильно я вчинив в тій ситуації, чого домігся в іншій, як з ними розмовляти наступного разу і так далі.
І ось на сьогодні виявляється, що є багато людей, яким потрібен мій досвід.
Написання книги зайняло у мене приблизно рік. Я присвячував цьому половину свого часу, займаючись при цьому громадською діяльністю, поїздками в Америку, демонстраціями і будівництвом своєї сім'ї. Через рік видихнув з полегшенням: нарешті все, тепер я можу продовжувати життя.
Для назви книги ви використовували слова з біблійного псалма. Як молитва допомогла вам пережити ув'язнення?
Як і більшість людей в Радянському союзі, я був абсолютно далеким від релігії. Молитов не знав. На початку нашої діяльності я почав вивчати іврит, але він не був релігійним, це був іврит для боротьби, демонстрацій, протесту.
А щодо молитов, то я навіть не розумів форми, як їх будувати. Але відчув у них велику потребу – саме для того, щоб весь час бути подумки пов'язаним з моєю дружиною, з моїм народом, і щоб нагадувати самому собі, що боротьба не припиняється ні на хвилину. І так – першу молитву я придумав собі сам у перші тижні слідства.
Сьогодні це звучить смішно, але єдиною молитвою, яку я тоді знав, був вірш Франсуа Війона в перекладі Окуджави (у нього була пісня «Молитва» на слова французького середньовічного поета). Звідти я взяв форму. При цьому розумів, що молитва повинна бути на івриті. Але мій іврит був примітивним, в результаті вийшов приблизно такий текст: «Прошу Господа дати мені силу, мужність, розум, удачу і терпіння вибратися з цієї в'язниці та дістатися до Ізраїлю достойним шляхом».
Слово «достойним» було дуже важливим, адже щодня мені пропонували вийти на свободу шляхом недостойним. По дорозі з камери на допити я встигав приблизно двічі повністю промовити її. Це мене зміцнювало. А далі молитви і бесіди з Богом стали постійною частиною мого життя. Навіть якщо ви не впевнені, чи існує Бог, то впевнені, що існує внутрішня свобода, яку треба зміцнювати. Це допомагає.
У книзі я описав довгу історію про те, як за декілька днів до арешту до мене потрапила книга псалмів із запискою від дружини і як я боровся, щоб мені її віддали. Коли ж нарешті вона потрапила мені в руки, то я зрозумів, що не знаю багатьох слів. Я ж ніде не вчився тому, як розуміти цей текст. Не знав навіть, де початок і де кінець речення. Тоді я вирішив розшифровувати книгу псалмів як математик. І ось перше речення, яке повністю розшифрував і зрозумів, звучало так: «Коли я піду навіть долиною смертної тіні, не злякаюся зла, бо Ти зі мною».
Математично це не може бути випадковістю. З мільйона букв це була перша фраза, яку я зрозумів. Мені чітко надсилається меседж: «Ти зі мною». Це може бути Господь, Цар Давид, який написав це, і моя дружина, яка надіслала мені книгу псалмів. В умовах в'язниці і самотності містика стає реальністю. Вона впливає на тебе і зміцнює. Саме тому моя книга так і називається – «Не злякаюся зла».
Мушу сказати, що зараз я вже не можу собі дозволити самостійно придумувати молитви – треба знати і читати існуючі.
«У РОСІЇ НЕМАЄ МАЙБУТНЬОГО»
Яким ви запам'ятали президента Рональда Рейгана?
Є два його образи. По-перше, є такий дідусь, який дуже щасливий, коли дивиться на мене та Авіталь і відчуває себе причетним до нашого возз'єднання.
Але набагато важливіше, що це людина, яка чітко розрізняла, де добро, а де зло. Він дуже любив розповідати антирадянські анекдоти. З моєї точки зору, вони були абсолютно примітивними. Наші підпільні антирадянські анекдоти були набагато складніші. Але для Рейгана це були не просто анекдоти - через них він міг показати, наскільки безнадійна радянська система, яка побудована на закабаленні людини, і що у неї немає ніяких шансів. Це ідіотська система. Рейган хотів знайти спосіб показати всьому Заходу, наскільки цей режим приречений.
У сьогоднішньому світі цього дуже не вистачає. Серед західних лідерів, включаючи лідерів Америки, немає цього простого чіткого розуміння, що не вирішиш все одним лише бажанням миру або бажанням хорошої торгівлі.
Боротьба зі злом - це набагато складніша річ, ніж торгівля. У Рейгана це розуміння було закладено не на якомусь академічному рівні, а інтуїтивно глибоко: в кишках, як кажуть євреї в Одесі. Це дуже сильно відрізняло Рейгана від інших дуже вихолощених, натренованих, з правильно поставленим «politically correct» людей, які не бачили так ясно, де добро і де зло.
Чого такого, що було у Рейгана, не вистачає нинішній адміністрації Білого дому?
Нинішня адміністрація і особисто президент США робить досить багато хороших речей для Ізраїлю і євреїв. І боротьба з антисемітизмом в американських університетах теж дуже потрібна. Але в той же час президент США чомусь думає, що просто за рахунок того, що він кожній стороні пояснить її вигоду, він зможе домогтися миру між Україною і Росією і навіть між Ізраїлем та Іраном. Так просто це не вийде.
Я сподіваюся, що Америка і американський президент будуть на правильній стороні історії, коли боротися за це доведеться набагато важче. Все-таки Америка і до сьогоднішнього дня – головна надія вільного світу.
Після того, як президент США обрушився з необґрунтованою критикою на українського президента, я написав статтю в американській пресі про те, що його заява суперечить здоровому глузду. Як можна так поміняти місцями агресора і його жертву?
При всіх цих розчаруваннях треба пам'ятати, що Америка – це головний маяк вільного світу. Американський президент – найвпливовіша людина в світі, яка може захистити свободу. Будемо сподіватися, що Америка навіть після якихось коливань і помилок в результаті завжди буде захищати свободу.
Прем'єр-міністр Ізраїлю Беньямін Нетаньяху нещодавно припустив, що Ізраїль, ймовірно, змушений буде відмовитися від американської допомоги в сфері безпеки. Що це може означати?
Безумовно, Ізраїлю дуже допомагає американська зброя. Дуже важливо, наприклад, що Трамп зняв для Ізраїлю обмеження на бомби, які проникають глибоко під землю.
У той же час у довгостроковій перспективі Ізраїль не може виходити з того, що залежність від американської зброї і від американської військової допомоги буде постійною. Історія нам показує: те, що нам дуже потрібно, ми повинні виробляти самі. Тоді у нас не буде затримок і ми не будемо залежати від того чи іншого рішення. Швидше за все, саме це мав на увазі Нетаньяху.
Думаю, що і Україна теж врахувала це на своєму непростому досвіді.
Я знаю, що ви особисто дуже багато робили і робите для зміцнення відносин України та Ізраїлю. Знаю, що організовували розмови Зеленського і Нетаньяху. Відкрийте завісу, що конкретно ви робите і які результати?
Зараз у мене немає жодного офіційного статусу в цьому плані. Але оскільки я користуюся певною довірою і в Ізраїлі, і в Україні, це дає мені можливість іноді більш вдало лобіювати інтереси.
Я вважаю, що Ізраїль повинен був абсолютно однозначно стати на бік України і не намагатися зберегти якийсь нейтралітет. Я розмовляв практично з усіма нашими керівниками, які пояснювали, чому інтереси забезпечення безпеки Ізраїлю не дозволяють нам зайнятися відкритою антиросійською політикою. Я з ним не погоджувався.
Звичайно, я використовував, наскільки міг, дуже багато зустрічей і бесід. Звичайно, вони були закриті. Тому не розповідатиму подробиці.
Але скажу так: громадська думка Ізраїлю набагато більше на боці України, ніж уряд дозволяє це висловити саме через побоювання (з моєї точки зору, необґрунтованого), що Путін може завдати великої шкоди нашій обороні. Я вважаю, що ту шкоду, яку він може завдати, він завдасть все одно. Тому нам треба діяти відповідно до того, що є правильним, і підтримувати Україну.
На початку 2023 року, ще до страшного нападу ХАМАСу на Ізраїль, ви говорили про те, що Ізраїль мав би перейти до військової підтримки України. Ви все ще так вважаєте?
Якщо йдеться про те, щоб надсилати війська, то ні. Тоді я мав на увазі наш військовий досвід, наші різні види зброї. Ізраїль тоді категорично від цього відмовлявся.
Я робив усе, що міг, щоб співпраця була налагоджена. І так, я маю сказати: якщо порівняти з тим, де ми були на початку війни, коли Ізраїль проявляв суперобережність, а медична допомога була найбільшою, про що можна було думати (і то тільки у Львові і, не дай Боже, ближче до фронту), то згодом це змінилося.
Наші країни співпрацюють на рівні інформації, патентів, озброєння. Але чим менше про це говорити, тим краще. Загалом ситуація змінилася в позитивну сторону.
Ви, радянські дисиденти, передбачали, що Радянський союз розпадеться. Які у вас відчуття щодо розпаду Російської Федерації?
Я думаю, що у неї немає майбутнього. У 60-80-х роках Радянський союз був величезною тоталітарною силою, до якої треба було лише пристосовуватися. Здавалося, ніхто не міг би з нею воювати.
І в той же час ми, люди, які сиділи у в'язницях, були цілком впевнені, що це Колос на глиняних ногах. Але не тому, що у нього немає хороших ракет, а тому, що його сила побудована на тому, що він повністю контролює життя та розум людей.
На жаль, виявилося, що можна відновити контроль над великою кількістю людей навіть після того, як вони пожили іншим життям. Але я думаю, що це дуже тимчасовий відступ. У підсумку в тих, хто будує імперіалістичний тоталітарний режим зараз, майбутнього немає.
Уляна Стельмашова, комунікаційна агенція Ideas & Strategy
Це інтерв'ю було опубліковано на сайті видання РБК-Україна
